Ви знаєте, з різних причин далеко не всім у житті випадає можливість створити свою сім'ю, особливо це стосується жінок. Чи слід вважати таке становище покаранням? Не думаю. Тим більше не варто штучним шляхом влаштовувати свою долю, щоб догодити громадській думці. Раз так склалося, треба жити і радіти життю, не вважаючи себе неповноцінним, обділеним. Як взагалі можна почуватися самотнім, живучи у суспільстві, маючи доступ до технічних засобів інформації та спілкування, до скарбів культури (у широкому значенні цього слова)?
Ще не відомо, кому пощастило більше. Часто стільки проблем виникає саме в сім'ях, коли ставлення до літнього члена сім'ї стає суто споживчим: замість доброти та турботи про нього його змушують відчувати провину від того, що він заважає жити молодому поколінню.
Наприклад, моя старша знайома якось зізналася, як її покоробило, коли почула від своєї внучки запитання, звернене до батька: "Коли бабуся помре, я житиму в її кімнаті?"
Адже вона все життя тягла і тягне двох дорослих синів, добуючи їжу для їхніх сімей (вони зі своїми сім'ями живуть разом з нею в одному приватному будинку), займаючись мережевим бізнесом. Купувала їм машини у кредит, електроніку. І з радістю довго виїжджає з дому у своїх справах, щоб не засмучуватися, не вислуховувати докорів від своїх невдячних нащадків. І все-таки вона їх любить незважаючи ні на що, намагається бути їм потрібною, а ось що на неї чекає, якщо не дай Бог погіршиться стан її здоров'я?
Тож по-різному буває. Іноді самотньому позаздриш.
Страшна не старість, а втрата інтересу до життя, і це при тому, що життя катастрофічно коротке.