Цирковий детектив: таємниці та змови навколо манежу
За свої 125 років Ризький цирк пережив дві світові війни, пристрасті з підпалом, незаконним отриманням страховки, в'язницею, самогубством, спірним заповітом, загадковою смертю спадкоємця та неймовірною кількістю суден.
Сьогодні він офіційно не має господарів. Але все це за лаштунками. А на манежі — сміх та оплески.
Нинішній директор Ризького цирку Лоліта Липинська у минулому була повітряною гімнасткою та акробаткою. З цирком пов'язані 40 років її життя. Ніколи нічого не боялася — навпаки, «що вище злітала, то вільніше почувалася».
Хто б міг подумати, що через чотири десятиліття ця дама неробкого десятка стане всерйоз побоюватися за долю довіреної їй установи? При тому, що сам цирк, незважаючи на всі зміни та негаразди, успішно працює і готовий цієї зими зустріти свій 125-річний ювілей.
Хочеться сподіватися, що це справді буде свято. А поки що чехарда зі зміною спадкоємців, власників та господарів триває. На сьогодні до справи підключилося Бюро боротьби з корупцією.
Циркова імперія Саламонського
Власником та творцем Ризького цирку був Альберт Саламонський — дуже заможний австрійський громадянин, популярний в Україні та у всій Європі цирковий наїзник та підприємець.
Свій перший цирк у Берліні Саламонський відкрив 1873 року - йому було 34 роки. Вирішивши, що в Україні перспектив набагато більше, він звів кам'яний цирк на Кольоровому бульварі в Москві. У 1880 році Саламонський побудував літній цирк для дачників та їхніх дітей у Дубулти, після чого став наглядати відповідне місце у Ризі.
До цього стаціонарного цирку у Ризі не було. Подання давали у шапіто. Наприклад, у Верманському парку виступали італійські силачі такінні акробати з трупи Йозефа Ліпхарда. Неподалік 1888 року Саламонський збудував за проектом архітектора Яніса Бауманіса нинішню кам'яну будівлю. Для створення унікальної конструкції купола використовували царські залізничні колії зі спеціальними заклепками. Нещодавні перевірки підтвердили його повну надійність і досі.
Сьогодні Ризький цирк - єдина в Європі циркова будівля, яка, переживши дві світові війни, збереглася в первозданному вигляді і працює за своїм профілем з дня побудови. При цьому Саламонський мав ще цирки в Берліні, Москві, Одесі, а також шапіто у Варшаві, Познані, Копенгагені, Харкові та в інших містах Європи.
1913 року Саламонський помер. Його мільйони та Ризький цирк отримала покоївка його дружини Вільгельміна Страупе. Пізніше вона вийшла заміж за фокусника Арманда Фаркоча, який виступав під псевдонімом Брекфорд, який став черговим господарем Ризького цирку.
У 1928 році Фаркоч-Брекфорд збудував дерев'яну будівлю цирку в Таллінні. На жаль, той цирк швидко збанкрутував, і власник, сподіваючись отримати винагороду від страховиків, будівлю спалив. Страховиків обдурити не вдалося — довелося «циркачу» відсидіти п'ять років в естонській в'язниці, після чого Брекфорд наклав на себе руки.
Фатальна дресирувальник собачок
Після входження Латвії до СРСР цирк націоналізували. Пані Страупе жила неподалік свого відібраного спадщини — на вулиці Маріяс. Наприкінці 50-х вона померла у віці 80 років. Дітей у неї не було.
У СРСР Riigas Cirks вступив під протекцію «Союздержцирку» — потужної та заможної організації, що об'єднала всі подібні установи братніх республік.
Декілька разів порушувалося питання про будівництво сучасної будівлі на 2500 місць. Розглядався варіант на нинішній площі Узварас- від нього відмовилися, бо це далеко від вокзалу. За другим проектом купол хотіли звести на місці нинішніх Spiikkeri - теж відмовилися: стало шкода зносити історичні будівлі складів. В результаті цирк залишився там, де він є.
Після здобуття Латвією незалежності претендентами на нерухомість стали діти померлих на той час братів Вільгельміни Теодора та Індрікіса, один із яких пішов із життя ще до написання заповіту.
Індрікіс мала дочку Вільгельміна. У Теодора — удручена ним Лілія, а в тієї — син Юріс Бівіньш. Коли розпочався процес денаціоналізації, онукові племінники заявили про свої права на володіння будівлею цирку та чималою землею – 3807 кв. м. Вільгельміна Мангале претендувала на чверть спадщини, а Юріс Бівіньш – на три чверті.
Бівінш оголосив про свої права директору цирку Гунару Каткевичу на початку 90-х. Спадкоємець побажав брати участь у справах цирку. У присутності тодішнього міністра культури Раймонда Паулса домовилися, що цирк перейде у спільне володіння — приватне та державне.
І тут на обрії виникла колишня дресирувальник собачок Дзінтра Жилде. Вона розшукала Бівіньша і почала вмовляти не ділитися з державою. Пропонувала свою кандидатуру як професіонал, здатний самостійно вести справи цирку… А невдовзі трапилося непередбачене — спадкоємець загинув у автокатастрофі.
1998 року Дзінтра Жилде пред'явила заповіт, у якому Юріс Бівіньш після смерті дарував їй землю під цирком і оголошував її спадкоємицею своєї частини будівлі. Документи були оформлені у явному поспіху, без нотаріуса. Заповіт написали частиною на машинці, частиною від руки, а підписати його запросили чотирьох свідків: подругу, сусіда та його сина із дружиною. Найнезбагненніше в цій історії те, що Юріс загинув через двагодини(!) після укладання угоди.
Нічійний цирк
Після смерті одного з претендентів на спадщину судові позови навколо цирку вийшли на новий виток.
За рішенням суду Дзінтра Жілде стала основною співвласником землі та будівлі. І відразу намірилася перейняти управління цирком. На її прохання суд ухвалив рішення заарештувати рахунки та заборонив керівництву укладати будь-які угоди, паралізувавши роботу цирку.
Директор цирку сигналізував про тодішнє прем'єра Ейнара Репше і переконав перевірити законність документа, завдяки якому Дзінтра Жилде стала співвласником цирку. Ріпше просив Генпрокуратуру взяти справу до своїх рук, що не завадило Жилді швидко закласти будинок у Parex Banka. Прокуратура визнала заповіт законним і ухвалила рішення, що цирк винен Жилді 17 000 латів — оренду у розмірі п'яти відсотків кадастрової вартості землі.
У 2002 році наше міністерство культури зробило хід конем: оскаржило акт дарування на тій підставі, що на початку 90-х Ризькому цирку надали статус культурного об'єкта державного значення, що не підлягає денаціоналізації (власники могли лише претендувати на компенсацію), а отже, Бівіньш не мав ніякого права дарувати скандальній дресирувальнику те, що йому не належало.
Тим часом свої права на спадщину Юриса Бівіньша заявила його вдова Сарміті — вона опротестувала виданий заповіт на ім'я Дзінтри Жилде. 2005 року Сенат Верховного суду визнав заповіт її загиблого чоловіка недійсним і віддав його частку вдові. У Жилді залишилися лише права на подаровану їй частину землі. Зрештою обидві дами порозумілися: дресирувальник собачок поділилася землею, вдова — будівлею, а керувати цирком вирішили на пару.
В результаті було ще кілька судових пінг-понгів,коли права на Ризький цирк переходили чи то приватним особам, чи то державі. На сьогодні в Земельній книзі навпроти кадастрового номера, пов'язаного з Ризьким цирком, запанувала незаймана чистота. Кровні та некровні спадкоємці залишилися без землі та будівлі – вони претендують на компенсацію втраченого володіння від Ризької думи.
Поки цього не станеться, міністерство культури не може вступити до прав господаря: Ризький цирк, як повітряний гімнаст, завис у повітрі. Так само як і сам Мінкульт, який втратив голову — Жанету Яунземе-Гренде.
«Чому ми не мистецтво?!»
Щойно цирку вдалося позбутися наполегливих спадкоємців, як трапилася чергова напасть.
Цирк серед інших держорганізацій вирішили віддати на приватизацію. Міністерство культури його відстояло поряд із кількома театрами та Оперою, пояснивши, що без держдотацій професійному мистецтву не вижити. Але невдовзі долю цирку вирішили переглянути…
«Щойно стало ясно, що будівля і земля спадкоємцям не дістануться, до нас стали виявляти підвищену увагу всілякі держслужби, стривожені сигналами «доброзичливців»: податкова інспекція, KNAB, трудова інспекція, пожежне управління, ветеринарна інспекція, захист прав споживача… — поскаржилася Лоліта Липинська. — Усі шукають якихось злочинців. І чомусь перевірки починаються у найнапруженіші робочі дні, коли наша команда працює над запуском нових програм.
Причіпаються до всього. Нещодавно податкова інспекція нас лаяла, що за циркові номери ми платимо як за неподільний витвір мистецтва, а не як окремо найнятим на тимчасову роботу артистам. Але ж цирк — це не збіговисько артистів з усіх куточків світу, а саме номери з ідеєю, музикою, реквізитом та зайнятими у творі артистами. Ну чому ж цирк у насне вважається мистецтвом?
Можна лише здогадуватися, хто стоїть за цим безперервним пресингом. Але в результаті державними коштами знищується ціла галузь – це справжнє рейдерство! Я не полохлива, але останнім часом по-справжньому боюся і за себе, і за довірений мені цирк. Наші працівники, справжні ентузіасти своєї справи, втомились від безперервних бойових дій».
Дві війни пережили, а світ?
Здавалося б, унікальну будівлю — єдину в континентальній Європі, яка пережила дві війни і зберегла профіль, — необхідно зберегти як культурну спадщину. Оформляй європроект та отримуй золотий дощ. "Тільки ось що писати в першій же графі - "Власник"?" — запитує Лоліта Липинська.
Здавалося б, гранично вигідна географія — на кордоні Заходу та Сходу. Саме тут обкатують усі програми, які їдуть із Європи до Москви. А для України це престижний і найближчий західний цирк. Публіка в нас досвідчена і звикла бачити все найкраще. Наприклад, буквально нещодавно у нас виступав екстремальний повітряний гімнаст Ласло Сімет, який регулярно бере участь у програмах Cirque du Soleil та відкривав Олімпіаду в Лондоні: на повітряному мотоциклі він їхав дротом через стадіон.
Але висококласні артисти вимагають висококласного обладнання, яке, своєю чергою, потребує грошей. А в нас, поки цирк перебував у підвішеному стані, держава взагалі його не дотувала. 2007 року раптом одумалися — виділили 100 000 латів із обіцянкою збільшити підтримку. За ці гроші цирк купив уживані сканери для світлових та колірних ефектів (сьогодні вони вже виробили свій ресурс) і поміняв іскристу проводку, полагодив водостоки, сходи, купив інструменти для живого оркестру…
Мріяли поставити сучасні крісла, привести впорядок сам будинок… Але 2009 року через кризу допомогу держави різко зменшили до 63 000 — це лише шість відсотків бюджету цирку.
…Кілька років тому у Мінському цирку провели реконструкцію. Будівлю закрили на два роки, на час яких держава купила для міста велике шапіто. А у 2010 році глядачам представили грандіозну сучасну споруду з чотирма манежами-платформами: одна – паркетна, друга – крижана, третя – електронна, естрадна, що світиться, а для коней та хижаків – спеціальна гумова підлога. Манежі заховані в нижньому ярусі, і залежно від потреби один із них піднімається до зали.
Нам про такі метаморфози залишається лише мріяти. Але й без технічних наворотів Ризький цирк примудряється зберігати дуже гідну репутацію у світі. «Заявок на IV Міжнародний фестиваль «Золотий Карл» вже не порахувати — адже він іде одночасно з великими європейськими. Звісно, зруйнувати чи закрити нас можна легко, — упевнена Лоліта Липинська. — Але що люди отримають натомість? Може, таки варто поборотися? Раз вже дві війни пережили, невже у мирний час не вистоємо?!
P.S. Коли номер готувався до друку, від Лоліти Липинські надійшла хороша новина: на прийомі у держсекретаря міністерства культури директора цирку обнадіяли, що довірена їй установа владою не забута, а необхідні гроші постараються знайти.
Під знаком левів
- Морські леви, кожен вагою близько тонни, під керівництвом Гаяне Мартіросян із Московського цирку на Кольоровому бульварі ім. Юрія Нікуліна.
- Екзотичне шоу з верблюдами, ламами, карликовими поні та осликами від неповторного Мішеля Рогалла з Берліна.
- Фантастичні собаки-фокстер'єри з Рустама Юлдашева з України.
- Неперевершені повітряні акробати РустамаАсадулліна із Московського цирку на проспекті Вернадського.
- Улюбленець всіх дітей світу клоун, фокусник, еквілібрист Роккі з Естонії.