Епізоотичний осередок-місце перебування джерела (або джерел) збудника інфекції у тих територіальних межах, у яких за конкретної обстановці існує небезпека передачі збудника здоровим сприйнятливим тваринам. Епізоотичним осередком можуть бути окремі двори, тваринницькі приміщення чи вся територія тваринницьких ферм, літніх таборів, ділянки пасовищ, де знаходяться тварини – джерела збудника тієї чи іншої інфекційної хвороби. Стосовно хвороб диких тварин епізоотичним вогнищем можуть бути ділянки лісу, лук і інших угідь, які є місцями проживання тварин-виділювачів та розповсюджувачів збудника.
Епізоотичний осередок є первинним осередком епізоотичного процесу, що створює потенційну небезпеку подальшого поширення хвороби, місце взаємодії всіх трьох ланок епізоотичного ланцюга. Іншими словами, це місце, де виник і тимчасово чи постійно підтримується вогонь заразної хвороби, який може перекинутися в інші місця. У зв'язку з первинними виникають вторинні епізоотичні вогнища, що забезпечує безперервність епізоотичного процесу.
Необхідно розрізняти поняття «епізоотичний осередок», що відноситься до прояву епізоотичного процесу, та патогенетичне поняття «вогнище інфекції» – локальність патологічних змін в організмі хворої тварини.
Слід також враховувати, що поняття «епізоотичний осередок» відноситься до всіх без винятку заразних хвороб, у тому числі і до поодиноких, спорадичних випадків. Осередок будь-якої заразної хвороби тварин – це епізоотичний осередок. Однак конкретне епізоотічне вогнище характеризується особливістю епізоотології відповідної хвороби. Наприклад, не можуть бути однаковимиступінь активності та небезпеки вогнищ, тривалість збереження в них збудників хвороб. Характер хвороби та конкретні умови, в яких вона виникає, слід враховувати щодо кордонів епізоотичного вогнища. В осередок входить вся територія, у межах якої може діяти механізм передачі збудника від джерела. Відповідно при
Хвороби, яким властивий аерогенний механізм передачі збудника, розміри епізоотичного вогнища обмежуються приміщеннями, де утримуються хворі тварини, а при трансмісивних інфекціях – усією територією активності переносників збудника. Можливості поширення хвороб обмежуються при стійловому утриманні тварин і нерідко значно розширюються при стійлово-пасовищному та пасовищному їх утриманні.
Свіжими вважають епізоотичні вогнища, які нещодавно виникли внаслідок занесення збудника ззовні, де, як правило, ще наростає кількість нових випадків виділення хворих тварин. Відповідно, підвищується і небезпека подальшого поширення хвороби з таких вогнищ.
Затухаючі вогнища характеризуються поступовим або різким зниженням кількості випадків виділення хворих тварин у результаті проведення протиепізоотичних заходів або внаслідок природного процесу перезараження та перехворювання більшої частини наявного поголів'я.
Скорочення кількості активних джерел збудника знижує небезпеку поширення хвороби.
Стаціонарними вважають осередки, в яких спалахи хвороби повторюються або можуть повторюватися через різні проміжки часу у зв'язку із постійним збереженням умов, що забезпечують потенційну можливість їх виникнення. Причиною стаціонарності епізоотичного вогнища може бути наявність мікробоносіїв у цій групі чи стаді тварин,носійство патогенних мікроорганізмів синантропними гризунами, тривале збереження збудника у зовнішньому середовищі. Як відомо, стаціонарність вогнищ сибірки обумовлюється тривалим збереженням збудника цієї хвороби у ґрунті. Щоправда, у таких випадках було б правильніше говорити не про епізоотичні вогнища, а про інфіковану територію, оскільки тварин – джерел збудника хвороби вже немає, але збереглися інфіковані об'єкти зовнішнього середовища, зокрема ґрунт, який може стати фактором передачі збудника сприйнятливим тваринам.
Природними епізоотичними осередками вважають території, на яких збудник тієї чи іншої інфекційної хвороби циркулює
Серед диких тварин, що постійно мешкають тут. Відомі природні осередки туляремії, лептоспірозу, листериозу, сказу та багатьох інших інфекційних хвороб тварин.