Поняття «природа» - одне з найширших понять. Явища і об'єкти природи - це і світло далеких зірок, і взаємоперетворення найдрібніших елементарних частинок, безкраї простори океану і ліси і луки, що простягаються поруч, могутні річки. Роль природи в житті суспільства завжди була значною, бо вона виступає як природна основа його існування та розвитку. Багато своїх потреб люди задовольняють за рахунок природи. Відбувається так званий обмін речовин між людиною та природою.
Актуальність філософської проблеми природи обумовлена багатьма тенденціями науково-технічної революції та розвитку всієї сучасної технічної цивілізації. Сьогодні не можна досліджувати закономірності у суспільному розвиткові без тісного зв'язку з закономірностями розвитку природи і навпаки.
У вітчизняній філософській літературі ще зовсім недавно цій проблемі не надавалося належного значення. Стосовно природи превалював прагматичний погляд: вона сприймалася лише як об'єкт застосування сили людини, предмет експлуатації її ресурсів. Зміст слова «природа» інтуїтивно для всіх зрозумілий і, здавалося б, не потребує якогось спеціального визначення. Але інтуїтивне уявлення про природу не розкриває її різноманіття в різних історичних і культурних контекстах, у різних типах світогляду. Під оманливою простотою та розпливчастою загальнозрозумілістю слова таяться потужні смислові нашарування, сліди різних культурних епох, своєрідної розумової роботи.
Метою даної роботи є розгляд питання про філософський образ природи, взаємодію природи та людини, сучасні проблеми екології. Робота складається із вступу, трьох параграфів, висновків та списку використаної літератури.
Природа в силу своєї неминущої значущості завжди була предметом філософського аналізу. Антична філософія будується з прикладу природного. Видатні давньогрецькі мислителі сприймали природу як повноту буття, естетично прекрасне, результат доцільної діяльності деміурга (Платон). За своєю потужністю природа незмірно перевершує людину, виступає ідеалом досконалості. Блага життя мислиться не інакше, як у злагоді та гармонії з природою. Середньовічна християнська філософія розвиває концепцію неповноцінності природи як результату гріхопадіння людини. Невимірно високо над природою стоїть Бог. Людина, розвиваючи свої духовні сили, прагне піднесення над природою. Свої наміри щодо піднесення над природою людина може здійснювати хіба що стосовно власного тіла, бо у глобальному масштабі він у середньовіччі підпорядкований природним ритмам. Відродження, начебто повертаючись до античним ідеалам розуміння природи, дає їм інше тлумачення. Виступаючи проти середньовічного різкого протиставлення Бога і природи, філософи відродження їх зближують і досить часто доходять до пантеїзму, до ототожнення Бога і світу, Бога і природи. У Дж. Бруно Бог став просто природою. Античні філософи через зазначені вище підстав було бути пантеїстами. Втім, часто виступали з позицій гилозоизма, вважаючи Космос живим (гіле - життя) цілим. Відродницька філософія фактично реалізувала гасло «Назад до природи». Вона це зробила з культивування чуттєво-естетичного ідеалу філософії. У Новий час природа стає об'єктом ретельного наукового вивчення і разом з тим терені активної практичної діяльності людини, масштаби якої постійно наростають. Відносно низький рівень розвиткунауки і водночас оволодіння людиною потужними силовими агентами природи було неможливо призвести до хижацькому ставленню до природи, подолання якого розтяглося на століття, до наших днів. Необхідність такої організації взаємодії суспільства та природи, яка відповідала б нинішнім і майбутнім потребам людства, що розвивається, була виражена в концепції ноосфери французьких філософів Т. де Шардена та Є. Ле-Руа та українського мислителя В.І. Вернадського. Ноосфера - це сфера панування розуму. Все вищезгадане говорить про те, що людина завжди знаходилася у певному співвідношенні з природою, яке вона певним чином інтерпретує.