«Від Богдана до Івана не було гетьмана!» — це українське прислів'я, яке пропонує просто «пропустити» всіх керманичів Гетьманщини часів Руїни (1657—1676 рр.) та після Богдана Хмельницького перейти до вивчення та вшанування постаті Івана Мазепи, — не зовсім права. У такій «схемі» не залишається місця для гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка. А тим часом без розуміння його внеску в історію України, його надзвичайних перемог та трагічної фінальної поразки, без розуміння особистої драми цієї людини нема чого й думати про усвідомлення суті цього фатального для майбутнього України часу.
— Чому, на вашу думку, Петру Дорошенку, скажімо так, «не пощастило» в історичній пам'яті українців? Про Б. Хмельницького чи І. Мазепу «щось читав», «щось чув», «щось знає» (чи принаймні думає, що знає) чи не кожен наш співвітчизник, а ось Дорошенко "залишається в тіні". Чи це справедливо?
— Думаю, існувала низка факторів, які зумовили подібне ставлення до постаті Петра Дорошенка та його діянь. По-перше, Дорошенком доводилося діяти в період, коли козацька Україна перебувала у стані внутрішньополітичної боротьби, що супроводжувалася масовими репресивними діями проти супротивників. Коли тривала боротьба між Ханенком та Суховеєм, між Дорошенком та Лівобережним гетьманом, то жертвою цієї боротьби ставали прості українці. Цілком зрозуміло, що цей фактор не міг не вплинути на історичну пам'ять місцевого населення. По-друге, Петру Дорошенку доводилося, у боротьбі за збереження Української держави та у боротьбі за її об'єднання (з 1663 року існувала проблема єдності Лівобережної Гетьманщини з Правобережною Україною), спиратися на зовнішню політичну, тавійськову силу. Спочатку цією силою були татари, пізніше турки, з 1669 року. По суті, союзниками були татари, але специфіка тогочасної трагічної долі України полягала в тому, що її терени, де проходив кордон, вважалися підлеглими Дорошенком, а територія за межами Козацької України вважалася територією Польщі, тобто ворожою. Таким чином місцеве населення тієї частини України постійно ставало об'єктом нападу татар. Коли Дорошенко здійснював походи на Західноукраїнські землі, у його війську були татари. Тому населення цієї частини нашої держави вважало її причетною до трагедій та драмам їхнього особистого життя. Відомі випадки, коли люди підтримували польську сторону у боротьбі проти татар. Коли ми говоримо про драму Дорошенка як політичного діяча, треба пам'ятати про ці речі. Наприклад, коли гетьман прагнув здійснити те, що не вдалося Хмельницькому — приєднати до Правобережної Гетьманщини Західну Україну, місцеве населення підтримало не його, а польського короля Яна Собеського. До того ж, ми часто забуваємо, що тодішні українці жили у своїх світоглядних, так би мовити, концепціях, настановах, міфах та інакше дивилися на ті речі, які ми зараз обговорюємо. Татари та турки для українця XVII століття – це мусульмани, жителі Сходу, які приносили лихо на його поріг. Панівною на той час ставала ідея протистояння християн і бусурман. Очевидно, останні зображувалися лише з негативного погляду. Тому орієнтація Дорошенка на імперію Османа не знаходила підтримки у більшості населення. Одна річ, що еліта підтримала його політику, але люди ставилися до цього або байдуже, або вороже. Крім того, історики часто забувають, що населення Правобережної Гетьманщини було знищено. Я робив підрахункищодо втрат українського населення під час революційних подій із 1648 по 1676 рр., результати яких збіглися з результатами дослідження польського історика Даріуша Колодзейчика. На виході я отримав цифру понад 90%! Тому можна сказати, що пам'ять про політику Дорошенка не було кому винести. А козацька старшина з 1674 року почала переїжджати на Лівобережжя. Грубо кажучи, не було носіїв пам'яті. Ось такі, на мою думку, основні чинники того, що українцям про Петра Дорошенка мало чого відомо. В історіографії пам'ять про нього починає відроджуватись приблизно з другої половини XIX століття. А українці знають про гетьмана лише те, чого їх навчила радянська історіографія: був такий зрадник Петро Дорошенко, який продав інтереси України туркам тощо. Більшість фундаментальних історичних праць про Дорошенка нам невідомі. Є книга Дмитра Дорошенка, яка вийшла у США наприкінці 1980-х років, є праця польського історика Яна Пердені, який відомий лише вузькому колу вчених. А прості люди знають про гетьмана лише те, що він був.
— Дмитро Дорошенко вважав фатальним у житті України та особисто Петра Дорошенка 1668 рік. Здавалося б, гетьман майже досяг тоді своєї мети — об'єднати під своєю владою обидва береги Дніпра, було усунуто гетьмана Івана Брюховецького — і раптом усе було зруйновано. Чи поділяєте ви цю думку?
— Ні, такої думки я не поділяю. В історіографії є певні міфи. Такі міфи, на мою думку, заклав «Літопис Самовидця». Там написано приблизно таке: коли Петра Дорошенка на спільній козацькій раді було обрано Гетьманом України, надійшла інформація про те, що його дружина йому змінила. Далі Самовидець пише, що Дорошенко все залишив та поїхав з'ясовувати свої сімейні стосунки. Коли ми говоримо про історіографію,Існує таке поняття, як «вибірковість». Чомусь навіть сьогодні нас не цікавлять правдиві відомості. Ми завжди хочемо зазирнути в щілину особистого життя тієї чи іншої людини. Це той аспект, на якому спекулює, зокрема, Олесь Бузіна. Те саме сталося і стосовно Дорошенка — він виглядає як діяч, який залишив державні справи через банальну зраду дружини. Оскільки серйозних досліджень про гетьмана не було, історія про дружину лягла в основу тлумачення історії. Цей погляд спростував свого часу геніальний, як на мене, український історик — Микола Петровський, глибоко аналізуючи «Літопис Самовидця» у своїй книжці «Нариси з історії України XVII — початку XVIII століття (досліди над «Літописом Самовидця»)». Йому вдалося знайти у польських архівах документи на підтвердження того, що дружина Дорошенка жодного стосунку до цих справ не має. Тоді, логічно, постає питання: «Що ж сталося?». А трапилося те, що траплялося тоді досить часто. Від кількох старшин надійшла інформація, що польська армія готова до наступу та повернулася на Брацлавщину. Оскільки свої основні сили Дорошенко вивів на Лівобережжі, виникла загроза, що поляки без перешкод зможуть дійти аж до Чигирина. Цілком зрозуміло, що він мав повернути частину своїх підрозділів назад та з'ясувати ситуацію. Справді, він згортає наступальну операцію проти українців та повертається на Правобережжя. Там він бачить, що жодного наступу польських хоругв не відбулося — стався традиційний напад на прикордонну територію. Водночас, залишені на Лівобережжі старшини не виправдали довіру гетьмана і не стали захищати українські інтереси у протистоянні з Московією. Разом зі старшиною на бік України перейшло і православне духовенствоЛівобережна Україна. Тобто його особисте життя жодним чином не впливало на розгортання політичної драми. Я б не називав 1668 вирішальним у сенсі того, що трапилася катастрофа. Катастрофа розпочалася після 1672 року, коли було підписано Бучацький мирний договір між Річчю Посполитою та Османською імперією, який не передбачав того, на що сподівався на Дорошенка, — приєднання Західної України до Правобережної Гетьманщини.
— Який основний урок ми маємо засвоїти з життя Петра Дорошенка?
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про те, як визрівав задум книги.