Що спонукає людину відмовитися від мирських радощів та обрати чернечий постриг?
Православне життя в Україні багате та різноманітне; монастирі, як чоловічі, і жіночі, є в усіх куточках країни. Саме з ченців обираються вищі церковні ієрархи, але цей шлях зовсім не легкий.
— Бог обирає людину, — каже мені ієромонах Пафнутій, коли я заводжу розмову про те, як стають ченцями. — Це головна, можливо, єдина сила.
— Ті, хто не бачить майбутнього, — наголошує він.
Черниця як подвиг
Перед тим, як стати ченцем, мирянин має пройти послух — прожити кілька років при монастирі, виконуючи доручення настоятеля. Якщо до кінця слухняності він буде внутрішньо готовий прийняти постриг, якщо настоятель буде ним задоволений і якщо його прийме чернеча братія, людина стає ченцем. Терміни слухняності різняться - від року і навіть півроку до трьох і більше років. Дотримуватися всіх вимог монастирського статуту не всім легко, і важко уявити щось катастрофічніше, ніж вигнання з монастиря. Тому прийняття постригу — це дуже серйозний крок, і послушнику дається час для того, щоб утвердитись у своєму намірі. І щоб братія могла сама до нього придивитися - з цією людиною їм доведеться пліч-о-пліч вести одночасно і радісне, і важке чернече життя.
Час до постригу в ченці повно спокус та внутрішніх борінь, тому послушники всіма силами намагаються мінімізувати контакти зі світом.
— Я Бога тільки про те прошу, щоб дав мені сили прийняти подвиг стати ченцем, — каже Кирило, послушник одного з монастирів Київщини.
— Але все це мене не хвилювало, я був не в цих справах, — зізнається Кирило.
Він був надто молодим длявіри. І, звісно, його цікавили дівчата.
— Загалом була там одна, — розповідає він. — Я дуже закохався. Квіти дарував. Мріяв - одружимося.
Але, виявилося, не судилося.
— Я зараз думаю, що вона гуляє за природою, — каже Кирило. Його погляд сумнішає. Очевидно, він ще любить цю дівчину. — Ось я й наважився.
Кирило розповідає, що з дитинства знав фразу «пішов у монастир» — так кажуть люди, для яких життя скінчилося. Саме вона спала йому на думку після краху кохання. Тому він пішов до священика найближчої церкви та заявив про своє рішення. Стало зрозуміло, що йому, який нічого не знає про життя церкви, треба багато чого вчитися. Лише згодом Кирило зміг стати послушником.
Сім'я – ось одна з перешкод для майбутнього ченця. Не всі батьки і близькі готові до такого повороту подій. Але це одна з тих кайданів, які має обірвати той, хто ступив на чернечу дорогу. Мати Кирила спочатку відмовляла сина, потім упокорилася. Можливо, тому, що вона ще має двох синів, які зможуть подарувати їй онуків.
Коли несеш жертву - мовчи
Коли я прошу отця Пафнутія розповісти про свій шлях до монастирського життя, він на якийсь час замовкає.
— Загалом ченці не дуже люблять обговорювати своє мирське життя, не відверті. Один одного не розпитують — чого це? — нарешті каже він.
Батько Пафнутій, у світі Віталій Мусієнко, народився на Буковині в учительській родині. Закінчив вуз у Києві, відслужив в армії, працював журналістом у газетах та на телебаченні. Наприкінці дев'яностих прийняв постриг і сан.
— Я завжди цікавився вірою, але раніше не дуже розрізняв церкви, — розповідає він. — Мені здавалося, що Бог один для всіх і всі релігії по-своєму навчають про нього. Хоч я хрещений управослав'я, але не надавав цьому значення. Пам'ятаю, любив заходити до католицького костелу, дивився на служби, але мало що розумів. Тоді мені вперше дали катехизис — простий виклад християнських положень.
Рішення пов'язати своє життя з Христом народилося у отця Пафнутія після того, як він потрапив до лікарні, його сильно побили.
— Коли відбувається щось дуже серйозне, дуже серйозне, неможливо по-старому дивитися своє життя. Так у мене вийшло, – згадує він.
Але справа не лише у побитті. Переломний момент, який бував у житті кожного ченця, готується довго всією його попередньою особистою історією.
— Я розумів тоді, ще у світі, що мене не влаштовує моє життя, що пошуки нікуди не ведуть, що майбутнє буде лише продовженням минулого, — розповідає отець Пафнутій. — Я, як і багато хто, відчував, що світ мене не задовольняє. Але рішучості не вистачало. А потім цей випадок. Я зрозумів, що не можна далі жити поверхово, треба жити глибшим життям.
Після лікарні тоді ще журналіст Віталій Мусієнко почав жити подвійним життям — на роботі та в церкві. Посилено вивчав Біблію, відвідував служби і їздив святими місцями. Його духовник виштовхував Віталія «з болота оман».
— Особистість духівника дуже важлива. Добре, коли людина з дитинства має духовника, але зараз це рідкість. Як виходить - ми живемо, робимо помилки і на помилках вчимося. Ми надто впевнені в собі, сповнені гордині, ніхто нам не указ. А духівник може показати нам, як ці помилки уникнути.
Саме духовник має працювати з послушниками, готувати їх до життя ченця та роз'яснювати шляхи віри. Без віри в монастир не можна — бодай тому, що невіруючий чернець там не витримає.
— Що потрібно людині, окрім істинної віри, щобстати ченцем?
— Довіряти традиції, православній монастирській традиції. А щоб їй довіряти, її треба знати.
— Які люди йдуть у ченці?
— Я ось як скажу: Бог обирає людину, — відказує отець Пафнутій. — У нас є совість, інтуїція — це Бог у нас. З дитинства хтось любить техніку, трактор, наприклад, інший — зброя, третій ще щось. А хтось любить залишатися один, розмірковувати, він гостріше відчуває недосконалість світу. Це, мабуть, перша ознака. Почуття недосконалості земної та бажання наблизитися до Небесного. Коли Господь побачить цю суперечність у твоїй душі, він дає силу зробити вибір. Він зробить так, що ти зробиш цей вибір.
На прощання ієромонах Пафнут хоче зробити мені подарунок, і ми заходимо до видавничого відділу Лаври. Цей подарунок — книга віршів. У ній є такі слова: «Мовчи, коли несеш пожертву — вона переважає слово».
Робота та пост
Але далеко не для всіх монастир став шляхом до набуття нового життя. Тридцятирічний Олександр зі здриганням згадує півроку, які він провів у Радонезькій обителі в Україні.
— Знаєш, який там був Великий піст? Три варені картоплі на день. І працюєш на вулиці, за будь-якої погоди.
Олександр не те, щоб хотів стати ченцем, але не виключав такої можливості. Його матері порадили відправити сина до ченців як останній шанс вилікувати його від нападів тяжкої депресії. Ці напади траплялися в Олександра з юності, і лікарі нічого не могли вдіяти. Тоді Олександр із матір'ю вирішили, що Радонезька обитель, настоятель якої спеціалізується на душевних недугах, зможе йому допомогти.
— Я там ким тільки не працював — і сторожем, і за кухні, і за складом, і на будівництві. Метод настоятеля був такий - постійна робота і майже постійний— розповідає Олександр. — Та й публіка відповідна: колишні наркомани, алкоголіки, шизофреніки, один ветеран Чечні був. Коли в нього загострення починалося, його в особливу кімнату замикали — боялися всі.
— І настоятель боявся?
— Ні, — каже Олександр. - Той взагалі нікого не боявся. Жорстка людина. Але кажуть, комусь його лікування допомагало.
Про тлумачення Біблії не було й мови, лише рідкісні та суворі розмови з настоятелем. Олександр не відчував особливого полегшення, але страшенно втомився від суворого, трудового і напівголодного для нього життя. Він дивувався, як там можуть жити і задоволені ченці. Все ж таки він сподівався, що зможе звикнути. Або, можливо, для нього пом'якшують порядок дня.
Він поїхав додому після того, як у нього розвинулася крупозна пневмонія. Депресії продовжуються. Мабуть, Господь не вибрав його для чернечого подвигу, і Олександр анітрохи про це не шкодує.