Поставити перепони націоналізму необхідно і тому, що його розростання та розповзання становить для України політичну загрозу. Що реально обіцяє націоналізм України? Ліквідацію тих паростків демократії, які є, і відмова від демократичної перспективи, великодержавну націоналістичну диктатуру, сувору регламентацію життя народу, наведення порядку (цього хоче народ, але не шляхом терору), національну замкнутість, націоналістичну реакцію у відповідь неукраїнських народів, зростання взаємного відчуження наслідками, що випливають звідси, протиставлення Росії всьому решті світу, її ізоляцію на міжнародній арені.
Але до війни принцип інтернаціоналізму був багато в чому дискредитований знищенням національних кадрів під хибним приводом боротьби з місцевим націоналізмом. Вал репресій прокотився всіма національними республіками. І український народ тяжко постраждав від репресій. У період Великої Вітчизняної війни місце інтернаціоналізму зайняли патріотизм і державність. А депортація низки народностей і розгорнута 1948 р. боротьба проти " космополітизму " означали поворот партійного керівництва у бік націоналізму. Вихолощення реального змісту великої ідеї інтернаціоналізму дискредитувало це поняття у міжнародному комуністичному русі.
У роки застою роздвоєння реального життєвого процесу та його ідеологічно-пропагандистського вбрання чітко проявилися і в галузі національних відносин, розпусти діяли на суспільну свідомість. Складні конфліктні ситуації, напруження, реальні проблеми та настрої ховалися від суспільної оцінки. На конкретне та всебічне наукове вивчення сфери національних відносин було накладено тверде табу [7, 8]. Тут не допускалося жодної публічності. Зате на офіційномуНа рівні панував повний добробут, національне питання оголошувалося дозволеним у Радянському Союзі.
Справді, у справі розвитку національних околиць України за роки радянської влади було зроблено чимало, та й сам принцип, що проголосився як основа національної політики та національних відносин: розквіт і зближення націй, не може викликати заперечення. Погано було те, що проблеми, що виникали в цій сфері, більше накопичувалися, ніж вирішувалися, що проблеми, що виникали в цій сфері, більше накопичувалися, ніж вирішувалися, що бюрократичний контроль тоталітарної системи, відсутність демократії та гласності, двуличие офіційної влади аж ніяк не сприяли оздоровленню національних відносин, а , Навпаки, заганяли хвороби всередину.
Парадокс історії полягає в тому, що Україна, яка протягом багатьох століть збирала навколо себе землі та створила могутню державу, тепер виступила – в особі її верховної влади – головним ініціатором розвалу цієї держави, оголосивши про свій суверенітет та пріоритет своїх законів над союзними. Для українців цей акт став порушенням довготривалої історичної традиції. І саме це порушення і події, що відбулися за ним, як уже було зазначено, сприяли зростанню та зміцненню в країні націоналізму.
Водночас, розвалюючи Союз, українські "демократи" зіграли на руку місцевим сепаратистам, для яких націоналізм був прапором їхньої боротьби за владу. Хвиля антиукраїнського націоналізму піднялася в Україні, особливо у її західних областях. Гамсахурдія під націоналістичними гаслами йшов до влади в Грузії. Азербайджанський Народний фронт був оплотом у республіці сепаратизму та націоналізму. Націоналізм підняв голову в середньоазіатських республіках, про що свідчать потоки українських біженців із цих республік.Місцевий націоналізм та сепаратизм існують і в самій Україні. На прикладі Чечні можна уявити, скільки бід він може принести народам. Націоналіст почувається у своїй тарілці лише у ситуації національного конфлікту. Тому він обов'язково шукає собі зовнішнього ворога. А в умовах кризи суспільства вона потрібна особливо. Якщо його немає, його виробляють. Наявність ворога "мобілізує", каналізує у "потрібному" напрямі емоції людей і дозволяє націоналісту надавати собі права захисника та виразника інтересів свого народу.
Для подолання проблем і небезпек, що стали глобальними, потрібно об'єднання зусиль всіх народів Землі, всього людства. А до цих небезпек, як відомо, належить не лише загроза вичерпання невідновлюваних природних ресурсів, а й багато іншого. Перспектива відокремлення та національної замкнутості України, яку пропонують їй націоналісти, не захистить Україну від цих небезпек, а, швидше, посилить їх.
У світі відбуваються процеси інтернаціоналізації життя, викликаний динамікою світового ринку, технологічним прогресом, розвитком науку й освіти, інформатизацією суспільства, зростаючою рухливістю населення. Ці процеси неминучі і протистояти їм безглуздо. Але вони породжують суперечності, оскільки стикаються з традиційними національними культурами, і самі суперечливі, оскільки згладжують національні відмінності, а й відкривають нові можливості національного розвитку.
Всі економічно розвинені країни прагнуть нині економічної інтеграції, а в Європі інтеграційні процеси йдуть і на політичному рівні. Дезінтеграційні процеси нині спостерігаються на периферії капіталістичного світу та на просторах СНД. Але й тут проявляється прагнення переламати цютенденцію та вступити на шлях інтеграції. Сучасний націоналізм намагається гальмувати процеси інтеграції та інтернаціоналізації, що відбуваються в суспільстві. Але шлях націоналізму тупиковий, його установки не дозволяють знайти способів вирішення суперечностей, що виникають, напрацювати принципи співіснування різних культур, як, наприклад, це змогла зробити Японія.
Людство вже доросло до того, щоб зрозуміти, що розмаїття націй, культур, мов - це його багатство, його багатство, відмовлятися від якого немає жодної потреби, так само як і від різноманітності в природі. А це означає, що істота національного питання у його сучасному вигляді можна сформулювати в одній фразі: як усім навчитися жити разом та у світі.
5.Чи потрібна Україна державна (національна) ідеологія.
Чи потрібно Україні придумувати національну ідею?
Ідеологія стає потрібною лише тоді, коли її починає не діставати. Суспільство завжди мислить ідеологічно, але цього не помічає, оскільки набір стереотипів мислення представляється безпечним для ментального задоволення суспільства. Коли існуючий набір стереотипів починає давати збої, деякі представники суспільства замислюються над тим, чому це відбувається, що потрібно зробити, щоб подолати цю кризу. Навіть діючи зі щирих спонукань, такі мислителі влазять у область того, що завжди було священно, тим самим ще більше десакралізуючи штампи, що існують.
Відчуваючи небезпеку для традиції, мислителі починають привертати до цієї проблеми громадську увагу, чим вселяють у суспільство невпевненість у правильності саме такого існування. У результаті стара система ідей, що тривалий час існувала без будь-яких проблем, витягується на загальний огляд, анатомується і розбирається на запчастини.Тепер кожен стежить за її функціонуванням, критикує, вважаючи, що він особисто може запропонувати щось краще, або спостерігає за розвитком подій.
Суперечка про те, що така велика Україна, цікава сама по собі. Для одних велич - це залізна хода полків і танковий брязкіт, для інших - смикання за нитки світового управління, для третіх - гідне життя в демократичній країні, для четвертих - щось ще. По суті, суспільству пропонуються своєрідні «набори для гордості» на будь-який смак. Причому перелік пропозицій набору обґрунтовується традиціями, нормами та ще чимось подібним.
У мене, як людини, яка живе за межами України, є можливість подивитися на українську національну ідею чи національну ідеологію збоку. Крім того, я можу порівняти свої висновки з висновками та роздумами українських колег. Переважна більшість займається науково-викладацькою діяльністю у сфері суспільних наук, тому вони являють собою, по-перше, цікаве джерело інформації, а по-друге, викладання суспільних наук виконує, крім освітньої, ще й виховну функцію, тобто створює якусь базу знань. , на основі якої формуються переконання. Отже, спробую проаналізувати те, що, як на мене, є більш життєздатною ідеологією для України.
Найголовніше – це величина. Україна більша (у сенсі території), але ця величина якось м'яко і непомітно переходить у більш стійкий вираз: Україна велика. І велика, і велика – слова зі схожим смисловим навантаженням. Однак друге має на увазі не просту величину, а значущість цієї величини. Таким чином, постає проблема: що таке велич Укаїни? Нині велич – це однозначно сила. Навряд чи у більшості українців велич сприймається по-іншому,наприклад, як гідне життя чи можливість демократично когось обирати. Інакше висловлюючись, велика Україна – це сильна Україна. Привід для національної гордості не в тому, що середньостатистичний українець може дозволити купити собі із зарплати машину чи щороку відпочивати на Канарах. Привід гордості це, наприклад, золоті медалі на Олімпіаді. Можливість купити або з'їздити на відпочинок можуть бути приводом для особистої гордості або гордості невеликої групи, але ці приводи не можуть бути гордістю нації. А ось чергова олімпійська медаль, міжнародна премія чи щось у цьому дусі одразу тягнуть на уявлення про гордість за країну.
Або інший варіант конструювання нової гордості – оголосити, що деякі перемоги та здобутки належать не всім жителям колишнього СРСР, а лише окремій, нині суверенній республіці. Приватизація спільних історичних подій, надання їм національного колориту розриває уявлення про єдине минуле, спільну історію. Насамперед, таким чином відбувається відрив від України.
Але повернемося власне до України. То що все-таки для неї може стати національною ідеєю? На мою думку, з національної ідеї не варто створювати теорію, намагаючись знайти оптимальний варіант підбору складових частин для почуття гордості за себе. Національна ідея має бути розпорошена в суспільстві, проявлятися непомітно, на кожному кроці. Вона має на увазі, а не бути видимою для всіх і кожного. Національна ідея України полягає в одному-єдиному слові – Перемога. Перемога з великої літери. Це не лише перемога у Великій Вітчизняній, це Перемога у різні часи у різних частинах світу та з різних приводів. Це і війна, і спорт, і мистецтво, і наука. Не дарма у Радянському Союзі акторам давали почесні державні звання. Створюючи позитивніобрази в кіно та на сцені, вони несли певний культурний стереотип, який копіювали діти та підлітки, що дозволяв сформувати уявлення про себе, порівняти себе з ідеальною людиною на екрані. Актори були носіями ідеології, хотіли вони того чи не хотіли. Граючи вони сакралізували подвиг, досягнення Перемоги.
Військові перемоги, як інші, є величезний масив приводів для гордості. Це не тільки всім відомі факти: лід Чудського озера, пробитий кулею капелюх Петра I, потоплені османські кораблі при Наваріні та Синопі, штурм Чортового мосту, Бородіно, оборона Криму, Шипка, «Варяг» та «Кореєць», Брестська фортеця, Сталін , Курська дуга. Скільки ще мотивів гордості забуто. Забуто, чому Апшеронський піхотний полк отримав червоні відвороти на халяви чобіт? Чому Павловський гренадерський полк до революції носив своєрідні гренадерки? За що одержав Георгіївський хрест козак Кузьма Крючков? Забуто багато.
Але національна ідея знайдеться сама, вона вже починає працювати. Почати контролювати національну ідею – справа не дуже вдячна. Контролювати можна лише гасла, які концентровано цю ідею представляють, шляхом більш менш частого їх вживання. Гасла можна і вигадувати, але знову ж таки, ґрунтуючись на національній ідеї. Можна пропонувати людей та події, якими варто пишатися, але нав'язувати все це не варто. Люди самі приймуть те, що їм видасться найбільш «своїм» і гідним гордості.