Ми з тобою дві паралелі, перетнутись нам не судилося. Ми можливо з тобою не побачили, Що нам разом бути не дано!
Ще один холодний зимовий вечір, Я знову в тиші сиджу.
Раптом хтось вирішив, що щастя пройшло, і бути вже разом їм не судилося. Він сказав, її руку стискаючи: «Знаєш, парою, вмирає любов, І серця стукіт назавжди затихає І у венах вже не рухається кров».
Вона йшла мокрими вулицями, не відчуваючи, що промокла до нитки. Лив дощ, гримів грім, але їй було вже байдуже. Адже вона більше ніколи, НІКОЛИ не побачить його. Не почує його ніжного й оксамитового голосу, не побачить його дивовижних очей. Так, його очі, очі, які зовсім недавно дивилися на неї з такою щирою любов'ю, очі, в яких було так багато ніжності та тепла. Його очі. Таких очей вона не бачила ніколи, та й не побачить, в його очах стільки чогось прихованого, таємничого, чарівного. Їй згадалося, як він дивився на неї, від цього погляду їй хотілося розтанути, забути про все і розчинитись у ньому, бути його, тільки його.