Не дорікатимемо пану Акуніну за надто велику репрезентативність його опитування. Зрештою, він не соціологічний інститут. Зосередимося на результатах. Люди відповіли, що їм подобається бути багатими та здоровими, а бідними та хворими вони бути не хочуть. Що ж очікував почути від читачів пан Акунін? Він пише: "Аргументи "зате-крим-наш" і "зате-нас-все-бояться" миготіли, але погоди не зробили. Можливо, уявлення про те, що українці поголовно заражені імперським синдромом, перебільшені".
Іншими словами, письменник чекав, що йому скажуть: ми бажаємо ходити в лахмітті та лякати навколишній цивілізований світ своїми струпами, гнилими зубами та запахом. Мабуть, так собі пан Акунін горезвісний імперський синдром. Це притаманно нашої інтелігенції. Спочатку вигадати собі якісь дикі неіснуючі образи, потім порівняти їх із реальністю, а потім голосно здивуватися, що реальність, виявляється, ніяк не збігається з вигаданим чином.
Важко сказати, що відбувається у творчій лабораторії українського інтелігента, розташованої в нього між вухами. Мабуть, там усе бачиться так: слюсар Вася п'є пиво з фрезерувальником Федіком, розстелив на пеньку газетку, а розмова між ними відбувається такою: "Знаєш, нехай мої діти голодують, аби Аляску захопити. Без Аляски мені і життя - не життя" , "Точно. І нехай французи з німцями під себе ходять, коли нас бачать, а зарплату нам можна і не платити тоді".
Можна довго знущатися з цих карикатурних образів, але саме питання набагато важливіше і складніше, ніж може здатися. Ліберальна інтелігенція довго переконувала людей, що сьогодні велич країни визначається не розмірамитериторій, не кількістю танків та гармат, не грандіозними інфраструктурами проектами, а добробутом кожної конкретної людини окремо. При цьому, коли ліберали дев'яностих прийшли до реальної влади, вони обрушили цей добробут більшості практично до нуля. Якщо в Радянському Союзі справді спостерігався дефіцит товарів, то після реформ Гайдара прилавки виявились строкатими. Та ось біда, люди виявилися не в змозі всю цю строкатість купувати. Це завдало суспільству величезної травми. Що казати, адже й сьогодні зарплати вчителів та лікарів мізерні. А на пенсії дуже важко виживати. Але ці зарплати сплачують, а пенсії видають. Рідкісні випадки, коли працівникам не оплачують їхню працю, як це було нещодавно в Нижньому Тагілі, стають НП загальноукраїнського масштабу, ними займається особисто президент. Тому, звісно, нікому не хочеться повернення у світле вчора, коли всій країні могли не виплачувати гроші не просто місяцями, а роками. Треба сказати, до речі, що за те неймовірне пограбування жоден ліберал особисто не відповів.
Оскільки матеріальний добробут людей до 2014 року поступово зростав (з поправкою на світові кризи), лібералам довелося змінити свою звичайну мантру. "Ви раби", - говорили вони, - "продалися за пайку. Чому вам не потрібна свобода?" Оскільки "свобода" - поняття абстрактне, для кожного означає щось своє, то й вести пропаганду ліберальних ідей стало важко. Ну ось ви прийдете до влади — і що настане? Свобода голі зади у Великому театрі показуватимуть, чи що. Такої свободи якось невеликий відсоток населення бажає.
Черговий шанс для лібералів з'явився лише 2014 року — після приєднання Криму та запровадження санкцій. Рівень життя почав знову падати, і можна було повернутися до звичної схеми: "Навіщо платитигроші за Крим, навіщо проводити операцію в Сирії, імперські амбіції коштують дорого, ви повинні оплачувати їх зі своєї кишені. Ми посварилися з усім світом, це влітає нам у копійчину, треба терміново все повернути як було.
Можливо, така нехитра пропаганда спрацювала б знову, якби не одне. Ліберали самі потрапили у свої ж пропагандистські пастки. Скільки разів вони розповідали нам про приклади розділених країн. ФРН та НДР, Північна Корея та Південна. Ну, на тему "де краще жити". З НДР бігли до ФРН навіть із ризиком для життя, а бажаючих здійснити зворотний переїзд практично не було. З Північної Кореї люди прагнуть потрапити до Південної хоч тушкою, хоч опудалом, а з Південної до Північної — ні. Це тому пояснювали нам, що тоталітарні режими завжди програють в економічному змаганні демократичним режимам.
Ці приклади працювали чудово, нічого не скажеш. Народ один, а живуть як по-різному. Тут німці та там німці, тут корейці та там корейці. Але в одному випадку країна прямо переливається, якщо подивитися на неї з космосу вночі, а в іншому — глухий темний кут.
Все б нічого, але зараз ця проста та наочна агітація працює проти ліберальних діячів. Бо тепер є Україна. Країна зі схожим народом (деякі кажуть, що навіть із тим самим). Країна, де люди досі переконані, що колись годували весь Радянський Союз. Країна, яка відмовилася від імперського минулого і зробила європейський вибір. Країна, яка допомагає весь світ. І ось із цієї країни люди масово їдуть жити та працювати в Україну, а назад якось не дуже поспішають.
Наочніше нікуди. Західні агентства можуть виставляти Україні будь-які рейтинги в різних областях. ТБ може переконувати українців, що в Україні останніх їжаків із сіллюдоїдають. Президент Порошенко може кожен свій виступ розпочинати зі згадки про безвіз. Але українці вперто продовжують їхати та їхати до тоталітарної країни, ізольованої від усього світу, яка перебуває під санкціями, з величезним рівнем корупції та низьким рівнем різноманітних свобод.
Такого просто не може бути за ліберальною логікою. Адже нам так довго повідомляли, що ті, хто програв, живуть краще за переможців, коли говорили про Німеччину. Чому ж тепер ті, хто не відмовилися від своєї перемоги, не зрадили своїх дідів та прадідів, живуть краще, ніж ті, хто зробили своїми героями Бандеру та Шухевича? Де тут дія невидимої руки ринку, ліберальних механізмів та решти? Адже колись американцям не лише на Місяць вдавалося літати, а й піднімати цілі держави після війни. Сьогодні, куди вони не влізуть, скрізь розруха, лихо, смерть, стагнація. Чому?
Виявляється, часто все буває не так, як нам розповідають письменники, які мешкають у Європі. Часто буває, що олії більше там, де більше гармат. Що ті, хто має імперські амбіції, живуть набагато краще за тих, у кого цих амбіцій немає. Що навіть корупціонер краще патріотичний, ніж космополітичний. Бо корупціонер-патріот не вивозить викрадені гроші з країни.
Можливо наші люди стали розуміти ці нехитрі істини на своєму особистому досвіді. Коли письменник, який заробив гроші в Україні, продаючи дурням-патріотам їхню патріотичну жуйку, живе у Франції і витрачає гроші там же, він просто кидала. Ні, закон не порушив, має право. Але слухати його не треба — будь-яку гниль підсуне.