«Мій улюблений епізод із фільму «Кохання та голуби» — як Вася Кузякін у голубнику розповідає дочці історію з дитинства — про дурника, що доброго любив голубів, але загинув через людську жорстокість. Володя Меньшов просив, щоб я розповідав історію легко, без трагізму. Я старався. Але у мене серце щеміло — я згадував один із найморальніших моментів свого життя…» — розповідає Олександр Михайлов.

Я був дитиною років п'яти, у нашому селищі Цвульський Дацан (а я народився в Забайкаллі) жив дурник на ім'я Даржей. Йому було років дев'ять, добрий, світлий, але не від цього світу. Він усміхався, бурмотів якісь незрозумілі для нас речі, тварин та птахів дуже любив. Хотів з хлопчиками спілкуватися, але його не приймали, глузували з нього, бо він здавався дивним. Якось ми грали цілою ватагою і до нас підійшов Даржею. Ми почали жартувати з нього, він образився, почав тікати, ми — наздоганяти. Свистіли слідом і кидали придорожні камінці. Я теж, піддавшись інстинкту, взяв невеликий камінчик і кинув услід. Раптом Даржей зупинився і здивовано глянув на нас. На обличчі була цівка крові. Він зовсім не вмів захищатися.

Всі хлопці, побачивши кров, налякалися. Ніхто не знав, чий камінь його поранив. Кожен думав, що його. Відразу після тієї історії Дарж пропав. Казали, що захворів та помер. Я теж відчував тягар провини. Мама працювала допізна, я лягав спати один. Коли довго не міг заснути, іноді здавалося, що на мене з вікна дивиться Дарж. Я ховався під ліжком. Мамі, яка знаходила мене на підлозі переляканого, я пояснював: «Даржей приходив. У вікно дивився! Вона заспокоювала: "Його ні!" То був дитячий кошмар. Потім пройшло, звичайно… Але, якщо чесно, спогад важким тягарем лежав у мене на душі. А п'ять років тому я приїхав на батьківщину, і однокласниця на прізвиськоМуха — руда така, колись вона була мені як сестра — розповіла, що через три роки після тих подій, коли нас з мамою вже не було в Цугільському Дацані, Даржей повернувся і прожив ще років п'ятнадцять. Яким щастям стала для мене ця звістка! Адже спогад про той нещасний випадок із Даржеєм я носив на душі майже шістдесят років!

Окрім бурятів у Цугільському Дацані жило багато й осілих циган. Нашим сусідом був один із них — дід Степан, сивий гарний старий, шевець. Цигани його дуже поважали, навіть кочові — коли вони в кибитках приїжджали до нашого селища, насамперед йшли до нього. Цигани і до мене ставилися добре, і я теж любив їхнє товариство і не раз збігав у степ, де зупинявся табір. Мама переживала, але дід Степан заспокоював її: «Хай Санька на волі поживе!» Я дуже любив ночами сидіти біля вогнища, коли цигани співали-танцювали. Мене це заворожувало, і цю любов до циганської пісні та нічних танців біля вогнища я зберіг на все життя.