Бібліографічний опис:
На наш погляд, питання про участь преторіанців у політичних подіях 68–69 років. одна із самих маловивчених, а роль самих гвардійських елементів у тих подіях недооціненої. У цій статті, ми постараємося розкрити ту роль, яку відіграла гвардія в подіях, що описуються.
На наш погляд, значна роль преторіанської гвардії в подіях, що розглядаються, почала проявлятися з самого початку, оскільки саме преторіанці завдали останній удар правлінню Нерона. Тигеллін і Німфідій Сабін, префекти преторія, незважаючи на те, що при Нероні їм вдалося зробити цілком успішну кар'єру, мабуть зваживши обставини, що склалися, зрозуміли, що цезарю не втримати владу в своїх руках. Вони переконали когорти преторіанців виступити проти Нерона і проголосити Гальбу імператором [5, с. 403]. Гвардія, що сподівалася на винагороди, втішилася можливістю збагатитися за рахунок нової влади, і зрадила свого імператора задля своєї жадібності і зростаючої особистої антипатії до імператора, що втрачає популярність [7, p. 180]. Тим самим на наш погляд саме гвардійці поставили жирний хрест на правлінні не тільки Нерона, а й цілої династії Юлієв — Клавдієв, яка як не дивно і створила цю гвардію.
Надалі після краху Нерона, політична роль преторіанської гвардії лише зростала, що відзначали ще Ранков та Хук [8, p. 11]. Німфідій Сабін, після смерті останнього Юлія — Клавдія втішився сам зайняти імператорський престол, але мабуть не всі гвардійці підтримали свого начальника і новий змова Сабіна було розкрито, а він сам убитий [1, с. 525]. На наш погляд рядові преторіанці були одурманені думкою про винагороду, яку їм дарує Гальба після сходження напрестол. На відміну від Сабіна, Гальба, будучи представником найбагатшого аристократичного роду, зміг обсипати золотом своїх новоявлених помічників після сходження на престол. Мабуть це і відіграло вирішальну роль у знищенні Німфідія та його прихильників основною частиною преторіанців. Та й до того ж рядові гвардійці навряд чи розглядали людину не знатного походження, як майбутнього принцепса, хай навіть зі свого середовища.
Але, новий імператор охолодив жадібність гвардійців, заявивши, що він «звик вербувати солдатів, а чи не купувати їх» [6, p. 199]. Так само мабуть, знаходячи кілька офіцерів гвардії не надійними, він відправив у відставку. На думку Кравчука, преторіанці ці звільнення сприйняли як чистку у своїх лавах [4, с. 130]. Всі ці дії Гальби відразу ж відновили більшу частину гвардії проти нього.
Подібні недбалі дії нового принцепса щодо гвардійців можна пояснити по-різному, можливо це було пов'язано зі скупістю і зарозумілістю Гальби, про яку не раз згадується в джерелах. Хоча, швидше за все, Гальба просто не зрозумів істиною причини падіння Нерона і нехтував послугами преторіанців, які вважали, що вони мають бути по праву винагороджені за надані ними послуги. Але замість очікуваних грошей та подарунків преторіанська гвардія отримала лише докори та звільнення з боку нового принцепсу. Відносини нової влади і гвардійців були відразу зіпсовані, що в сукупності з іншими діями Гальби і бажанням Оттона вийти у владу спричинило новий переворот, в якому знову вирішальну роль зіграли гвардійці.
Надії Оттона, те що, що Гальба його усиновить, впали раптово, коли старий імператор віддав перевагу Луцію Пізону як своєму спадкоємцю. Розгніваний і розчарований Оттон не проминувскористатися озлобленістю преторіанців, яких знову повз невдоволення новою владою спокусила можливість збагатитися. Хоча Плутарх вказує на те, що преторіанці та інші учасники змови приєдналися до Оттона зі співчуття та солідарності, а також виходячи зі своїх особистих симпатій до нього та ненависті до Гальби [5, с. 416], ми вважаємо важливою інформацію, що повідомляється нам Світлонієм, який згадує про те, що вся змова почалася знову з підкупу і обіцянок нагород преторіанцям [3, с. 290]. Але незважаючи на це ми не заперечуємо того факту, що основну роль у цій змові зіграло невдоволення більшості гвардійців новим імператором та їхні особисті симпатії до Оттона, які він сам активно намагався підтримувати через своїх людей у середовищі гвардійців. Подібні дії Отона полегшувалися і тим, що на чолі преторіанців, Гальба поставив Корнелія Лакона [3, с. 282]. Тацит описує його як людину бездіяльну, слабку для такого важливого посту [1, с. 547]. Заручившись належною підтримкою серед преторіанської гвардії, Отон виступив проти Гальби. Старого імператора було вбито своєю ж гвардією, і ніхто крім німецьких охоронців не спробував зупинити нове кровопролиття [3, с. 286-287].
Оттон, ставши імператором, не преминув винагородити своїх помічників за надану послугу і виконати свої обіцянки, інакше на наш погляд однією симпатією гвардійців не пояснити їхню схильність до нього і таку підтримку. Свою вірність Оттону преторіанці виявляли неодноразово, наприклад гвардійці мало перебили практично всіх сенаторів, побоюючись, що вони готують розправу над імператором [3, з. 293]. Преторіанці були вірні Оттону до кінця, навіть коли в конфлікті з Віттелеєм у нього стали переважати поразки і небажання продовжуватибратовбивчу громадянську війну. Коли ж Оттон наклав на себе руки, частина преторіанців наслідували приклад свого імператора [6, p. 219].
Після самогубства Оттона на престол зійшов Авл Вітелій, якого до влади привели німецькі легіони в ході швидкоплинного, але кровопролитного конфлікту з легіонами Оттона. Вітелій знаючи про те, як завзято підтримували попереднього принцепса преторіанці, звільнив їх усіх із дійсної служби та розформував усі преторіанські когорти [1, с. 614]. Чисельність когорту на той період за припущенням Дрязгунова дорівнювала дванадцяти [2, с. 32]. Таким чином, близько шести тисяч молодих чоловіків змушені були залишити службу.
Стосовно старих гвардійців репресій і гонінь, що пішли у відставку, не було, а на обіг їм навіть виплатили почесну вихідну платню в 20 тисяч сестерцій, і вони були розселені по різних частинах імперії [6, p. 305-307]. Мабуть, робилася спроба усунути і дезінтегрувати старих ветеранів, позбавивши їх можливості так чи інакше брати участь у політичному житті країни. Було заарештовано лише сто двадцять осіб, які надали свого часу Отону письмове прохання з вимогою нагородити їх за заслуги у поваленні Гальби. Люди Вітелія, виявивши це прохання в архівах Отона, повідомили новому принцепсу про це. Його реакція не забарилася. Замість нагороди вони отримали смерть, їх стратили за наказом нового імператора як бунтівників підняли руку на цезаря [3, с. 301-302]. Ці дії Вітелія, мабуть, були вжиті, щоб показати ставлення нової влади до подібних елементів серед гвардійців, обов'язком яких було захищати імператора. Так само мабуть цей захід носив повчальний характер для своїх нових гвардійців, яких він сформував зі своїх легіонів та ауксілії[8, p. 11].
Незважаючи на те, що дії нової влади щодо преторіанців були досить лояльні, більшість гвардійців виявилися незадоволеними ситуацією, що склалася. Ми дозволимо собі припустити, що це невдоволення було викликане не лише тим, що великої кількості молодих чоловіків довелося покінчити зі своєю кар'єрою, яка обіцяла чимало, і вийти на пенсію, а й тим, що новий імператор прийшов до влади завдяки підтримці легіонів, а не гвардійців. А саме, тим самим нова влада як мінімум перед більшістю гвардійців була не законна, оскільки досі не було прецедентів того, що з часів Октавіана до влади приходив імператор, який не підтримував гвардія, а підтримував лише легіони. Тацит, будучи сучасником описуваних подій, пізніше писав, що Вітелій відчував страх перед преторіанцями [1, с. 614]. Цим можна пояснити такі обережні дії Вітелія на початку правління, і тим більше таку лояльність щодо гвардійців, яких він не сподівався залучити на свій бік, але як мінімум намагався убезпечити себе від них, створивши ситуацію взаємного нейтралітету. Але цього в нього не вийшло, на наш погляд, саме через перераховані вище причини, які цілком пояснюють те, що новоспечені ветерани гвардії, у конфлікті між Вітель і Веспасіанам, що назріває, негайно стали на бік останнього. Тацит називає преторіанців «головною опорою флавіанської партії» [1, с. 614].
У ході чергової громадянської війни до влади прийшла нова династія — Флавієва, яка користувалася підтримкою преторіанської гвардії від початку свого правління і до його кінця.
Таким чином, ми можемо бачити, що преторіанська гвардія у «рік чотирьох імператорів» зіграла з одного боку дезінтегруючу роль, фактично самепреторіанці поклали край правлінню Нерона і Гальби, вносячи сум'яття в політичне життя імперії. Гвардія була джерелом смути та змов. На наш погляд, саме в цей період гвардійці усвідомили всю свою значущість і свої можливості, у політичному житті імперії використовуючи їх по максимуму. Кидаючи напризволяще Нерона, і вбиваючи Гальбу вони сподівалися збагатитися за рахунок того, що допомагають претендентам на владу зійти на престол, і відкрито вимагали оплати за свої послуги. Фактично преторіанці хоч і завуальовано, але все-таки продавали імператорську владу. Все це можна назвати прологом до подій кінця ІІ ст., коли гвардійці відкрито, виставили престол на продаж. Ім'я преторіанців стало синонімом інтриг, конспірацій, невірності та вбивств. Протягом усієї кризи розкрилася значна роль грошей у відносинах імператорів з гвардією. Вимагання та вбивство стали основними методами солдатів гвардії. Однак, незважаючи на все це, сам інститут преторію не розклався. Він продовжував функціонувати та виконувати свою головну функцію, охорону інституту імператорської влади. Загалом же, преторіанці в 68–69 рр. передусім сприяли падінню слабких і непопулярних імператорів, підтримуючи лише сильних і популярних, таких як Оттон і Веспасіан.
1. Аннали. Малі твори. Історія: Пров. з лат. / Публій Корнелій Тацит. - М.: ТОВ «Видавництво АСТ»; "Ладомир", 2003. - 984 с. - (Класична думка)
2. Дрязгунов К. В., До проблеми кількості преторіанських когорт у Римі / К. Дрязгунов // Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук. - 2010. - № 2. - с. 32–34
3. Життя дванадцяти цезарів / Гай Світлонгій Транквілл (пер. з лат. М. Л. Гаспарова). - М.: Ексмо, 2007. - 608 с.: Іл. - (Закордонна класика).
4. Кравчук О., Галерея РимськихІмператорів. Принцип. / Пров. з польськ. В. С. Селіванова. - Єкатеринбург: У-Факторія; М.: Астрель, 2010. - 508 с. - (Історична бібліотека)
5. Плутарх. Порівняльні життєписи. У 3 Т. Т. 3 / Вид. підг. С. П. Маркіш. Відп. ред. М. Є. Грабар - Пассек. - М: Вид. "Наука", 1964. - 546 с. - (Літературні пам'ятники)
6. Dio Cassius. Roman History. У 9 volumes. Vol. 8 / With an English translation by E. Cary. На основі версії Herbert Baldwin Foster. - L.: N.Y., 1925. - 482 p. - (Loeb Classical Library)
7. Grant M. The Army of the Caesars - L.: Weidenfeld and Nicolson
8. Rankov B., Hook R. The Praetorian Guard - L.: Osprey, 1994. - 64 p. - (Elite series)