Іван Іванович Охлобистін
Даун Хаус
сценарій фільму з мотивів роману Ф.М. Достоєвського «Ідіот»
Примітка: 1. Даун - людина страждає на хворобу дауна, в просторіччя - ідіот.
2. Хаус – модна течія в танцювальній молодіжній музиці кінця двадцятого століття.
Сцена 1. Швейцарія. Види гір
Життя у Швейцарії історично визначалося двома параметрами – горами та банками. Ті та інші славилися масштабами та сталістю. Тільки перші більше другим, а другі більше першим.
Сцена 2. Тунель
Але з тунелю автобус виїжджати, чомусь не поспішав, і збоку цілком могло здатися, що з ним трапилося, щось трагічне, непоправне. Однак невдовзі все з'ясувалося:
З темного провалу пролунали ритмічні відгомони якоїсь молодіжної мелодії і незабаром за ними на сонці вийшов князь Мишкін, двадцять п'ять років від народження і одягнений по сучасному екстравагантно, при чотирьох срібних сережках у правому вусі, і з магнітофоном. А вже слідом за ним з відчайдушними гудками з'явився автобус.
Нарешті, звук клаксону прорвався крізь музику, Лев Миколайович обернувся і виявив транспортний засіб.
- Ідіот! Ідіот! – верескнув німецькою водій вищезгаданого. – Я міг тебе задавити! Ти міг загинути!
- Так, у цьому проклятому житті може статися, що завгодно, - погодився князь, приліпив до фари жувальну гумку і ввійшов у салон.
Сцена 3. В автобусі
– Це рейс Цюріх – Москва, – попередив його водій.
– Згоден, – кивнув Мишкін, простяг йому квиток і пояснив: – Захотілося пройтися, послухати музику, подумати.
Здивований водій перевірив квиток але, переконавшись що з квиткомусе гаразд, сунув його в кишеню, і роздратовано натиснув на педаль газу.
Від несподіваного поштовху деякі пасажири повалилися зі своїх місць і дістали численні забиті місця.
Поруч зі своїм місцем Мишкін виявив ще двох панів, причому в одного була загіпсована нога, він звалився між рядів крісел і лаявся українською, інший пасажир намагався його підняти. Князь допоміг.
Усадили, але пасажир з переломом ніяк не вгамовувався:
– Все б їм над українською людиною знущатися. Їздять, як на тракторі. Я тільки на своє місце заліз, ледве ногу розмістив, а німчура смикнув, і я ногу ще дужче поламав… Ох, як утомився і як болить нога! - Він кивнув на магнітофон Мишкіна: - Заїла твоя музика.
- Це не заїло, - стрепенувся князь, - це хаус. У моєму суперечливому минулому – молодіжна естрада – і показав на свою стереосистему.
- Зручна музика, я бачив, - погодився з ним третій пасажир, - один негр мене водив у підвал і показував, як інший негр пальцем по пластинках шкреб, а інтуристи, як коники стрибали, і достеменно мені відомо, що їхні баби без жодних там слів, дають поєднатися…
Той, що зі зламаною ногою простяг руку Мишкіну:
- Парфен Рогожин, комерсант.
– Дуже приємно, – потиснув його руку Мишкін і також мав намір представитися, але Рогожин відразу запропонував: – Вип'ємо «стрімову»?
– Мені горілку пити не можна, – відмовився князь.
– Ну, не знаю, а ось мені просто необхідно, – повідомив комерсант. - Інакше ніяк. Страждаю від кохання, за це кохання постраждав, і від гніву батьківського, як партизанів, у горах ховався, у Швейцарських. Два тижні пив із мегрелами, казахами та двома білорусами. А жодного порядного швейцарця так і не зустрів… Чорт мене смикнув на лижі встати… – і він постукав гіпсом, – …нетверезий був... За Настасью Пилипівну - заноз мою! - Він дістав з оксамитових шаровар кольору індиго плоску срібну флягу, зробив з неї об'ємний ковток, обтер фляжку об червону сатинову, з вишивкою косоворотку і цілком задовольнився
- Так, зі швейцарцями справа погана. Вони тут зовсім скоро помруть, у них відбувається занепад народжуваності від сексуальних свобод – я ще в Україні в газеті читав, – сказав третій, екіпірований, як штатний співробітник Зовнішекономбанку в сірий м'ятий піджачок, зі збитою набік такою ж м'ятою краваткою.
– А хто така ця – Настасья Пилипівна? – не витримав князь, але вчасно схаменувся і поспішив таки представитися. - Я князь Мишкін, сирота, програміст за освітою і практично зцілений від цілого ряду нервових недуг, на які дуже страждав. Мене доктор Шнейдер – головний у Європі з мозку – успішно реабілітував.
– Ну? – зацікавився Рогожин.
– Тепер чудово. Захотілося нарешті на свою історичну батьківщину з'їздити. Ніколи в Україні не був. І моїм батькам так і не вдалось.
– У якому сенсі – не вдалося? – не зрозумів Парфен.
– У прямому – дідусь із бабусею ще на початку століття до Швейцарії переїхали, – відповів Мишкін. – Дідусь в інституті нестримно хімію викладав. Мама з татом у Парижі познайомилися.
- А потім? – не вгавав комерсант.
– А потім усі померли, а я у клініку ліг на вісім років… Місяць тому виникла одна незначна справа по спорідненій лінії, і я вирішив Москву відвідати, хоч грошей не було. Але доктор Шнейдер, друг дідуся – золота людина – і грошей на дорогу дав, і на кишенькові витрати.
Сцена 4. Кабінет доктора Шнейдера
Доктор Шнейдер зі скам'янілим обличчям. Позаду нього з хаусом із магнітофона танцює Мишкін у піжамі. Лікар відкриваєящик столу, засуває подалі небезпечну бритву «золінген» та бере гроші.
Сцена 5. В автобусі
(Мишкін) – …Так що це за Настасья Пилипівна?
За вікнами автобуса тим часом пролітали західноєвропейські ландшафти.
- О, брате! – замріяно закотив очі Рогожин, але раптом запитав підозріло: – Тобі самому навіщо?
- Ви, Парфен Рогожин, можете абсолютно не хвилюватися, я щодо комп'ютерів цікавлюся. І потім, у мене від таблеток, жодного ентузіазму до жінок.
– У мене майже те саме, – зрадів Парфен. – Коли я тверезий, то я їх начебто й не помічаю… Зате коли вип'ю – ентузіазму помітно більше. Але тут все інакше вийшло - стою на світлофорі на червоному, тверезий, як скло, а вона доріжку переходить, ніжками своїми ніжними з білої смужечки на білу переступає. Мене, ніби громом уразило, вік волі не бачити, ніколи такого не відчував. Півдня на цьому світлофорі простояв. Думав назад піде…
Сцена 6. Вулиці Москви. Світлофор
Біля перехрестя стоїть «шістсотий мерседес» розмальований у манері школи «палеха», як сувенірний піднос, а в ньому сидить Парфен, що скам'янів, мимо з дикою швидкістю мчать машини і ритмічно, як світломузика, блимає світлофор.
Сцена 5. В автобусі (продовження монологу Парфена)
(Парфен) – …Така, ситна мадам! Поворот у ній якийсь особливий. Сама під два метри на зріст. Сиськи дуже великі. А дупа така, що я зрозумів, що все життя про таку мріяв.
— Точно, я чув про цю Настасью Пилипівну, вона з відповідальним секретарем ради Безпеки Тоцьким співмешкає за великі гроші, — включився до розмови третій пан.
- Наклеп. Я, дорогий, вам травми зараз завдаю… – розсердився Рогожин. — Потім я її довго знайти не міг.І раптом випадково зустрічаю у французькій булочній, що на Маяківці і, зауваж, знову абсолютно тверезий. У булочній я з маклером зустрічався. Мене тато послав, дуже тато просив один пароплав викупити. Так я маклера прогнав…
Сцена 7. Французька булочна
Рогожин непристойно проганяє маклера.
Сцена 5. В автобусі (продовження монологу Парфена)
(Парфен) – …і пароплав не купив, а купив булочну…
Сцена 7. Французька булочна (продовження)
Рогожин тримає за горло булочника у білому ковпаку та відраховує йому гроші.
Сцена 5. В автобусі (продовження монологу Парфена)
(Парфен) - ...і подарував булочну Настасії Пилипівні, щоб вона все життя булочками свіжими харчувалася ...
Сцена 7. Французька булочна (продовження)
Парфен стоїть, припавши на одне коліно і вказуючи на булочну, за ним стоїть товстий пекар у білому ковпаку і тримає коровай.
Сцена 5. В автобусі (продовження монологу Парфена)
(Парфен) – …Але до тата я після цього вже не поїхав, бо тато з братом мене неодмінно втопили б у ставку…