Правильніше, здається, вважати, що про думки Лермонтова можна судити по всій архітектоніці глави, за співвідношенням думок, що висловлюються в ній, причому головним завданням глави є не філософська дискусія сама по собі, а визначення в ході цієї дискусії характеру Печорина. Тільки такий підхід здатний пояснити завершальне місце «Фаталіста» у романі. За всякого іншого «Фаталіст» відчуватиметься — явно чи приховано — як необов'язковий додаток до основної сюжетної лінії «Героя нашого часу».
Повість починається з філософської суперечки. Прихильником фаталізму виступає Вуліч. Захищена ним думка характеризується як «мусульманське повір'я», і сам Вулич представлений людиною, що з Сходом. Ввести в повість українського офіцера-магометаніну (хоча в принципі така ситуація була можлива) означало б створити навмисне штучну колізію. Але й те, що Вуліч серб, вихідець із землі, що перебувала під владою турків, наділений ясно вираженою східною зовнішністю, — уже в цьому досить характерно.
Лермонтов підкреслює, що і віра в Рок, і романтичний волюнтаризм однаково не виключають особистої хоробрості, активності та енергії. Нерухомість і безсилля властиві не якийсь із цих ідей, які сучасному, виродженому стану, коли слабкість духу стала панівною однаковою мірою і Заході, і Сході. Однак природа цих двох видів хоробрості різна: одна ґрунтується на сильно розвиненому почутті особистості, егоцентризмі та раціоналістичному критицизмі, інша — на влитості людини у войовничу архаїчну традицію, вірності переказу та звичаю та відмові від особисто-критичного початку свідомості. Саме на цьому ґрунті і відбувається парі між Вуличем та Печоріним, який виступає у цій суперечці як носій критичного мислення Заходу. Печоринвідразу ж ставить корінний питання: «... якщо точно є приречення, то навіщо ж нам дана воля, розум?» Печорин, який про себе говорить: «Я люблю сумніватися у всьому», постає як справжній син західної цивілізації. Вражає, що в той самий момент, коли Печорін заявляє: «Стверджую, що немає приречення», — він передбачає Вуличу близьку смерть, ґрунтуючись на тому, що «на особі людини, яка має померти через кілька годин, є якийсь дивний відбиток неминучою долі». Західне «немає приречення» і східне «неминуча доля» майже стикаються його мовою. І якщо слова: «... видно було написано на небесах, що цієї ночі я не висплюсь» — звучать пародійно, то зовсім серйозний сенс має твердження Печоріна, що він сам не знає, що в ньому бере гору — критицизм західної людини чи фаталізм східного : «… не знаю напевно, чи вірю я тепер передвизначенням чи ні, але цього вечора я йому твердо вірив». І показово, що саме тут Печорін – єдиний випадок у романі! — не протиставляється «простій людині», а в чомусь із нею зближується. Проблема типології культур вбирала в себе цілий комплекс ідей і уявлень, що хвилювали Лермонтова протягом усієї його творчості: проблеми особистості та її свободи, безмежної волі та влади традиції, влади року та зневаги до цієї влади, активності та пасивності так чи інакше виявлялися включеними у конфлікт західної та східної культур. Але для втілення загальної ідеологічної проблематики в художньому творі необхідна певна сюжетна колізія, яка б зіткнути характери і оголити в цьому зіткненні типологію культур. Таку можливість давала традиція літературної подорожі. Зіставлення «свого» та «чужого» дозволяло одночасно охарактеризувати ісвіт, у який потрапляє мандрівник, та її самого. Мережковський Д. С.