Нездатних до служби нагороджувати платнею

До епохи Петра I належить початок пенсійного забезпечення військовослужбовців. Государ «не міг не звернути увагу на забезпечення тих, хто сприяв його перемогам», йшлося в одному з найвищих указів того часу. На перших порах у всіх губерніях були засновані «богодельні-шпиталі» для «призрівання увічнених і для людей похилого віку». Потім офіцери, «нездатні до служби в польових військах», переводилися в гарнізони або визначалися по губерніях на місця постійного проживання. Цілком недієздатною призначалася довічна пенсія. За указом від 1719 року на монастирі, крім догляду за хворими, також покладався обов'язок видавати пенсії воїнам, які втратили здоров'я під час захисту Вітчизни (що завжди подобалося монастирському начальству).

Катерина II помітно розширила пенсійні права військовослужбовців. Вже в перший рік її правління з державної скарбниці було наказано відпускати 50 000 рублів на рік «на платню відставному генералітету». Незабаром видається пенсійний статут для сухопутних військ, запроваджується призначення пенсій залежно від вислуги років, встановлюється розмір пенсій за чинами. До кінця царювання Катерини пенсіями охопили майже всі відставні військовослужбовці, які прослужили щонайменше 20 років. Щорічні витрати держави з цією метою наблизилися до 300 тис. крб. 1797 року імператор Павло I збільшив цю суму на 190 тис. руб. з одночасним збільшенням грошового змісту «служивому люду та козацьким полкам». Він же встановив правило, за яким військовому пенсіонеру при вступі на цивільну службу належали державні надбавки в такому розмірі, щоб «утримання не було меншим за пенсію». Все це у комплексі суттєво позначилося на моральному стані українських воїнів, їхмобілізаційної готовності та бойової майстерності. (Маловідомий історичний факт: відчуваючи свою військову перевагу, імператор спорядив донських козаків на чолі з Платоновим «у похід на Індію», що «на смерть налякало» офіційний Лондон. У результаті змови, організованої англійським послом у Санкт-Петербурзі, Павла I було вбито І "в селі Мечетному Вольського повіту Саратовської губернії", читаємо в історичних хроніках тих років, гонець зі столиці наздогнав "славне українське військо" і наказав йому "повернутися на батьківщину". Тут же Україна розірвала союз з Наполеоном. Важко собі уявити ту ситуацію , яка б склалася у світі, якби козаки закріпилися в Індії, а Наполеон захопив Британські острови…)

Імператор вперше узаконив положення про автоматичне збільшення пенсії відставним військовим на величину збільшення платні чинним генералам, офіцерам та нижчим чинам.

З 1809 року держава стала виплачувати вдовам загиблих і померлих від ран пенсії у розмірі повного місячного окладу чоловіка довічно, навіть «при вторинному виході в одруження», а після смерті матері ця пенсія переходила синам до 16 років, а дочкам — до заміжжя. У цей же час вперше були видані «особливі пільги щодо призначення пенсії для службовців у віддалених місцевостях Імперії».

Відповідно до статуту пенсії було збільшено, а терміни вислуги скорочено. Повна пенсія призначалася за 35 років бездоганної служби. Тим, хто прослужив від 30 до 35 років, визначалося 2/3 повного окладу, від 20 до 30 років — 1/3 повного окладу. У 1838 посадовий оклад повного генерала становив 5000 руб. (Асигнацій), полковника - від 1200 до 2000 руб., Капітана - від 650 до 1100 руб., Прапорщика - від 450 до 750 руб. З окладу віднімали 2,5% «на госпіталь та медикаменти» (медична страховка). Одночасно зокладами платні за чинами було встановлено і оклади столових грошей. Корпусним командирам належало на рік 10 000 руб., Бригадним командирам - 4000 руб., Командирам батальйонів і дивізіонів - 1000 руб. і т.д. Зі столових грошей віднімали 1% в інвалідний капітал. Згодом платню, столові гроші (як і інші додаткові виплати) стали іменуватися «змістом», і пенсія призначалася виходячи з їх сумарної величини.

Крім цього, імператор розпорядився призначати пенсії «за особливими положеннями». До списку «пільговиків» потрапили викладачі та вихователі військово-навчальних закладів, військово-медичний персонал, військове духовенство, військові художники. Повна пенсія призначалася: викладачам за 25 років служби, медикам – за 30, духовенству – за 35, художникам – за 20 років. Особам, які прослужили у віддалених місцевостях щонайменше десять років, пенсії збільшувалися на 10—25%. Вони мали переваги і в календарному вирахуванні (від двох днів за три до чотирьох днів за п'ять). Термін перебування в полоні на розмірі пенсії не позначався і вважався "за звичайним розрахунком".

Збудована Миколою I система грошового утримання та пенсійного забезпечення військовослужбовців проіснувала без особливих змін майже 50 років і вважалася взірцем для наслідування більшості держав Старого та Нового Світу.

Віковий ценз та право на пільги

Реформи останньої чверті ХІХ століття помітно змінили військову систему України. Прийняття Статуту про загальну військову службу 1874 року призвело до корінного перегляду порядку проходження військової служби нижчими чинами, офіцерами і генералами. Загальний термін служби для рядових визначався в 15 років (шість років дійсної служби та дев'ять років запасу), а в 1888 він був встановлений в 18 років (п'ять років дійсної служби і 13 років запасу).1890 року вперше регламентується інститут надстроковослужбовців для стройових унтер-офіцерів та єфрейторів. Загальний термін надстрокової служби визначався у 15 років із правом продовження. Якихось граничних термінів служби за віком для офіцерів та генералів статут не встановлював. Офіцери, які прослужили понад 20 років, у мирний час могли просити про відставку будь-коли. До досягнення 20 років офіцер міг бути звільнений зі служби тільки в дисциплінарному порядку за вироком суду офіцерської честі, при перебуванні в госпіталі понад чотири місяці, а також у разі, якщо він «зазнав божевілля».

Особливо визначався термін служби у воєнний час та у конкретних бойових операціях (українсько-турецька війна 1877—1878 рр., китайська кампанія 1900—1901 рр., українсько-японська війна 1904—1905 рр.). У воєнний час один день зараховувався за два, а для осіб, які перебували, наприклад, у фортеці Порт-Артур під час облоги, день за 12 днів. Час, проведений у полоні, зараховувався звичайним порядком — щодня. За особливими пільговими правилами зараховувалася служба у віддалених місцевостях. Пенсія у розмірі 50% призначалася за вислугу 25 років і з кожним прослуженим понад цей термін роком збільшувалася на 3% «підвищеного змісту». Скорочувався термін вислуги через хворобу, а тяжко пораненим пенсії призначалися незалежно від вислуги, і до того ж обсягом повного річного окладу.

Для вищих військових чинів та членів їхніх сімей (від військового міністра та корпусного командира до командувача імператорської головної квартири) розмір пенсій встановлювався радою міністрів.

Вдови та діти мали право на пенсію, якщо їх чоловіки чи батьки: 1) померли у запасі чи відставці, отримуючи пенсію або маючи на це право; 2) померли на службі, маючи вислугу щонайменше 10 років; 3) убиті або зникли безвісти на війні або запридушенні «заколотів та народних заворушень»; 4) убиті або померли на службі від ран, отриманих під час виконання службових обов'язків; 5) померли від хвороб під час виконання служби.

Після нехитрих бухгалтерських розрахунків виходило, що максимальна пенсія генерала з державного казначейства становила межі XIX—XX століть 2145 крб. на рік. Капітан в аналогічній ситуації отримував 473 руб. Чи багато це чи мало? Для порівняння візьмемо ринкові ціни у Санкт-Петербурзі у період. Пуд пшениці - 97 коп., Пуд цукру - 6 руб. 15 коп., цебро (12,3 літра) спирту - 3-4 руб., Відро горілки - 10-12 руб., Пуд гасу - 1 руб. 08 коп. Дійну корову можна було купити за дві місячні пенсії капітана, генерал же міг за своє місячне пенсійне забезпечення придбати чудового скакуна, що за тими стандартами дорівнювало нинішньому престижному автомобілю. Знімання квартири за вартістю можна порівняти з відром горілки. Купівля добротного будинку у передмісті Москви рідко перевищувала 500 рублів.

Але це ще не все. В Україні існувала так звана емеритальна (накопичувальна) каса, що дозволяло військовослужбовцям збільшити свою пенсію рівно вдвічі, причому без допомоги держави. Але це предмет особливої ​​розмови.

Звільнення офіцерів і генералів у запас проводилося з подачі на найвище ім'я прохання з додатком про обране ними місце проживання під час зарахування до запасу. Запасно-відпускні квитки, що видаються, і укази про відставку були основними документами для «повсюдного проживання».

Валерій ЯРЕМЕНКО, кандидат історичних наук, Інститут воєнної історії