Іван Дорн вже давно став одним із символів нової української популярної музики. Наразі артист активно гастролює та працює над третім альбомом. Platfor.ma зустрілася з ним у його студії, щоб послухати нові композиції, з'їсти кавун і розпитати про ренесанс української музики, вершину кар'єри Івана Дорна і те, як він хоче стати главою у книзі про Україну.
- Будеш компот? Кавун? Персики?
Ми сідаємо на розкидані навколо столу пуфи і беремося за кавун. За нашими спинами репетирує команда Дорна.
– А ти відчуваєш, коли пісня точно буде хітом? - Запитую, впиваючись зубами в соковиту м'якоть.
– Неа. Хлопці, це хіт? – Іван повертається до музикантів. – Хіт чи шлягер?
– Як ти ставишся до того, що в українській музиці, та й взагалі культурі, все чіткіший поділ на шароварщину та на цілком світовий та актуальний контекст? - Запитую.
– Мені здається, що цей кордон у нас завжди був чітким. Просто раніше шароварщини у нас було так багато, що кордон був навіть не видно за обрієм. А зараз із цим стало трохи краще. Але шароварщина все одно завжди буде. Вона ж буває закордонна. Ось, наприклад, EDM – це стиль музики. Концептуальні діджеї називають це trancy shit. Останні роки у всього цього грандіозний сплеск, але для мене він абсолютно смердючий. Я вважаю, що це натуральна шароварщина.
– А поява за останні кілька років нових та яскравих українських музикантів на кшталт тебе, Onuka, Джамали, які почали збирати великі зали…
– Я скоро вже не збиратиму.
- Чуєш? - Киває у бік колонок. Скупі шматки мелодій нанизуються на непряму бочку. Від «Стицамена» цямузика і справді досить далека.
- Ти свідомо розпуджуєш своїх старих слухачів?
- Та ні, просто смаки змінилися. Моя музика стала складнішою, тепер її потрібно сприймати.
– І все-таки давай про глобальне. Припустимо, десять років тому нормальному українцю, окрім заїжджих зірок, ходити в Україні було особливо нема на кого. А зараз цілком зрозуміло, коли люди, які були на західних фестивалях і багато чого послухали, регулярно відвідують концерти та українських команд.
– Ти так кажеш, начебто є ненормальні українці. Усі нормальні. Усі можуть ходити будь-куди. Просто зараз варіантів побільшало. Якщо раніше не було практично нічого, то зараз раптово по всіх напрямках почалося масштабне піднесення. Це було неминуче – немає такого, що довго зовсім нічого немає. Напевно, цим можна пояснити теперішню приємну різноманітність в українській музиці. Чи це надовго – не знаю. Але це, мабуть, найпотужніший сплеск історії української музики. Хоча можна згадати дев'яності з «Територією А».
– Навряд чи комусь із нинішньої плеяди сподобається порівняння з «Територією А».
– Там таки була більш попсова музика – Анжеліка Рудницька, Юрко Юрченко, «Аква-Віта».
- Я, до речі, слухав "Аква-Віту". Але взагалі згадай дев'яності – «The Вйо», «Скрябін», «Плач Єремії». Там були круті часи, - раптово він на секунду замовкає, прислухаючись до биту, що змінився, і в захваті схоплюється. - О, хлопці, ось це кайф! Це взагалі чудово! Лише ноти треба правильно записати!
– Усі в країні лише й говорять про реформи. Музичній сфері вона потрібна?
– Та немає поняття реформи у музиці. Це сфера, яка сама себе постійно реформує. Музика самостійно змінюється за рахунок нових поколінь, синтезуючи у собістаре та нове. Політикам взяти б цю тенденцію та переглянути свій підхід!
– А ти колись перетинався з державними структурами у музиці?
- Ні, ну навіщо. Ми з таким кошмаром не перетинаємось.
– А різноманітні концерти на день міста?
– Та якось нас держава нікуди не кликала, – усміхається Іван.
– Як гадаєш: їхати з країни чи намагатися робити щось цікаве тут?
– Усе залежить від мотивів. Якщо справді набридла Україна і здається, що десь там буде краще, буде щастя, то, мабуть, треба валити. Хоча взагалі тут я не порадник. Якщо ж валити за закордонною популярністю, то я не став би. Матеріал і звідси можна далеко закинути – є інтернет.
– Але ти тут при цьому. Тобі є куди рухатися в Україні? Адже ти збирав усі найбільші зали.
– Ну, бачиш, англійською зараз пишемо. Щоб і для українців, і за кордон.
– Тобто варто чекати на експансію Дорна за кордон?
– А чому б не скуштувати.
– Що стане вершиною кар'єри музиканта Дорна?
Іван з півхвилини розмірковує.
– Ось буде якась книга. І в ній буде глава про музичну революцію – хай навіть не у світі, а в Україні. І там будуть наші імена. Всі.
– А чи є у тебе майданчик мрії?
- Звичайно, хотів би виступити на Coachella, Glastonbury чи Sonar. Але ідеально було б потрапити до Montreux Jazz Festival. Я бував там як глядач, реперів різних слухав Стіві Вандера. І коли ти бачиш ці виступи і те, як їх сприймає публіка, то це справді вражає, – Дорн усміхається та активно жестикулює.
– А ти, до речі, зауважуєш, що Київ рухається у бік Європи? Відкривається безліч кльових місць, барів, клубів.
– Помічаю, звісно.Але я не особливо ходжу по будь-яких закладах, акуратний у цьому плані.
- Загальна увага не подобається?
- Точно. Але взагалі ми давно в Європі. Київ – це Європа. Ми зараз не самі йдемо до світу, а швидше інтегруємо світ у нас самих. І він виглядає саме так, як ти описуєш.
– А Україні є що запропонувати світові?
- Музику, спортсменів. Та навіть їду. Вареники, наприклад.
– До речі про їжу. Чи є у Івана Дорна guilty pleasure, соромні радості?
- Звичайно є. Кла-ас, барабасики офігенні! - Іван знову підскакує, підбігає до репетирних музикантів і з півхвилини вслухається в біт, що виходить. - Так, вибач. Із задоволень – ну, алкоголь може бути. Але ж це не соромно. Взагалі зараз якось соромного нічого такого і не згадується.
– А швидкість? Ти нещодавно став обличчям MartiniRacing, та й сам на мотоциклі ганяєш…
– Швидкість приваблює страхом. Страх – це самий наркотик. Я, до речі, з дитинства у всій цій гоночній темі. У десятому-одинадцятому класах страшенно фанатів від Формули 1. Тоді ще Шумахер «пер», брат його Рафаель теж добре себе показував. Я завжди мріяв потрапити на етап, побачити як це поблизу. Скоро, напевно, потраплю – у нас із Martini конкурс, де українці викладають зі спеціальним тегом фото своєї команди, а я мушу вибрати найкреативніших хлопців, і ми потім разом поїдемо на італійський автодром у Монцу. Я ходитиму з відкритим ротом на всі боки дивитися, а хлопці – виграватиму Porsche у фіналі конкурсу.
- Стали, так. Але ж не йти за нами після цього. Ми не проповіді тлумачимо. Все, що варто ловити від музиканта – це посил, який він несе, музику та мокру футболку.
– Але ж 15-річні дівчата готові кожне твоє слово татуювати собі нагрудей.
- Не знаю. Мені здається, що такі нас уже менше слухають.
– Ну, а взагалі має музикант висловлюватися з приводу політики та ситуації у суспільстві?
- Якісь очевидно праведні посилки, звичайно, можна і треба висловлювати. Як, наприклад, роблять Боно з U2 чи Beyonce.
- Але тобі самому ця історія не близька?
- Ні, я нікому не хочу вказувати шлях. Нехай люди самі обирають.
– Політика тобі взагалі не цікава, чи я правильно розумію?
Іван Дорн гидливо морщиться.
– Але ж ти виступаєш на політичних концертах?
– Тільки якщо там немає агітації та партійних прапорів.
– Та там не було агітації.
– А що ти думаєш про декомунізацію та знищення різноманітних радянських артефактів?
– Я вважаю, що монумент – це символ історії. Знищувати історію не можна, та й неможливо. Все це можна було зробити як мінімум набагато красивішим, ніж у нас було. Потрібно враховувати, що у минулих роках також було мистецтво.
– Чи має українська музика шанс завоювати весь світ?
– Ось я допишу третій альбом – і перевіримо. Гітара клас, чувак! – Іван знову відволікається на вдалий риф своїх музикантів.
– Ти зазвичай задоволений своїми концертами?
- По-різному, насправді. Зазвичай начебто все добре, зал перемогли, всі скакали з нами, але є якісь нюанси у виконанні, які не дають заспокоїтись. Я суперсамокритичен, і зазвичай, виходячи з концертів, починаю одразу підраховувати кількість власних помилок.
– А що щодо критики своїх музикантів?
– Та я їх б'ю, – розводить руками Іван.
- Точно? А якщо я в них спитаю?
- Валяй, - Дорн відкидається на пуф.
- Хлопці, Ваня тиран? Він вас б'є?
- Думаєте, ми можемо чесно сказати? Він же наспоб'є тоді.
– Кажуть, що ні, – повертаюся до Дорна.
- ХТО СКАЗАВ НІ?! ХТО?! - Той схоплюється і кричить у бік своєї команди.
- Він уже пішов! – жартують музиканти.
- Я дуже сподіваюся, що він пішов! ДУЖЕ НАДІЮСЯ, – усміхається Іван, повертаючись на пуф. Відносини групи явно швидше дружні, ніж професійні.
– Тобі легко пишеться?
- По різному. Останні три дні, наприклад, були муки, а зараз поперло.
– Чому потрібно буде купувати твій третій альбом?
– Ну, дивися… А, хоч зараз сам зрозумієш. Ставте "грувище"! - Знову схоплюється він і командує музикантам.
Звучить битий і голос Івана. Хлопці хитають головою у такт. Дорн підбігає до величезної колонки і, заплющивши очі, починає майстерно пританцьовувати. Новий власний трек йому явно до вподоби.
– Давайте випустимо це лише на вінілі? – пропонує він музикантам. Усі невиразно знизують плечима. Трек закінчується. Розмова також. Мені пора йти.
– Тобі начхати на відгуки про твою творчість? - Запитую я наостанок.
- В основному начхати. Хоча раніше лазив соцмережами, читав щось, розпитував знайомих. А зараз заспокоївся.
Ми доїдаємо кавун, я прощаюсь і йду. Слідом мені звучить музика та голос Івана: «Хлопці, ось щойно ви щось таке круте пробували, давайте ще раз».